Название: Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі) - Огінова І. О.

Жанр: Біологія

Рейтинг:

Просмотров: 1455

Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 |


7.5. Біологічні фактори гомінізації

 

До біологічних факторів гомінізації належать: мутаційний процес, ізоляція, гетерозис, зміна харчової поведінки та стратегії розмноження, неотенія, прогресивні зміни поведінки тощо.

Мутаційний процес. Причинами мутацій могли бути:

–   інверсії геомагнітного поля Землі. За останні 76 млн. років маг нітні полюси Землі мінялися місцями близько 170 разів, кожного разу спричинюючи відповідні перебудови органічного світу за рахунок того, що ослаблення "магнітного щита" супроводжувалося зростанням рівня космічного випромінювання;

–          короткочасне зростання фону іонізуючої радіації;

–   стрес: у дослідах на мишах було доведено, що серед нащадків тварин, які перебували в умовах стресу, значно зростає кількість мутан тів і рекомбінантів. Емоційний стрес може викликати нейрохімічні змі ни у синапсах, спричинюючи порушення метаболізму в різних структу рах головного мозку, що є однією з реальних причин порушень адаптивної поведінки після стресів. Це створює додаткові передумови для вироблення нових стратегій поведінки в екстремальних умовах і закріплення їх у нервовій пам’яті.

Ізоляція, котра веде до інбридингу та гомозиготизації популяцій, внаслідок чого змінюються частоти й співвідношення різних генів у по пуляціях, можуть виникати інноваційні комплекси регуляторних генів.

Гетерозис (гібридна міць особин першого покоління) внаслідок процесів змішання. Це забезпечувало суттєві переваги потомства від

осіб, які належали до різних ізольованих популяцій.

Зміна харчової поведінки: розширення діапазону продуктів, котрими вид може харчуватися, значно збільшує його шанси на виживання. Серед приматів лише деякі види шукають м'ясну їжу і тільки шимпанзе та павіани можуть полювати на інших ссавців. Крім того, шимпанзе інколи не гребують канібалізмом, до чого інші особини в популяції ставляться цілком нормально. Вони споживають близько 15 кг м’яса на рік, пережо вуючи навіть кістки.

На території Східної Африки склалися досить різноманітні еколо гічні умови для реалізації альтернативних стратегій живлення. Зокрема, там, де в посуху великі травоїдні та хижі ссавці скупчувалися біля води, створювалися передумови для переходу на м’ясну дієту. В тих регіонах, де ссавці мігрували і щільність їх популяцій періодично зменшувалась або залишалась на приблизно постійному рівні, зміна характеру жив лення не давала адаптивних переваг і гоміноїди продовжували вживати низькоякісні рослинні продукти.

Реалізація саме таких стратегій живлення в умовах африканських саван повністю відповідає основним принципам самоорганізації склад них систем. Зокрема, збереження певного гомеостазу зовнішніх умов (другий варіант, понгідна лінія) сприяє підтримці стаціонарного стану завдяки адаптаційним механізмам і не супроводжується формоутворен ням. Натомість суттєві відхилення від оптимального функціонування (перший варіант, гомінідна лінія) зумовлюють те, що системи опиня ються в біфуркаційній точці й вимушено знаходять новий стаціонарний

стан. У випадку гомінідів він значною мірою забезпечувався вживанням м’яса, якого, на відміну від рослинної їжі, було достатньо.

Включення м’яса до раціону мінімізувало сезонні коливання доступності їжі, що, у свою чергу, зменшувало конкуренцію з травоїдни ми видами. Одночасно послаблювалась і конкуренція з хижаками, для яких посушливі сезони – час повного забезпечення їжею, що сама скуп чувалася біля водойм.

Крім того, перехід на м’ясну дієту сприяв суттєвому прискоренню розвитку головного мозку та виробленню все гнучкіших програм поведінки. Це, зокрема, пов’язано з тим, що чимало нейромедіаторів синте зується з амінокислот (переважно незамінних), якими збагачені саме м’ясні білки. Вони ж постачали будівельний матеріал для біосинтезу

регуляторних нейропептидів. Формувалась якісно нова система керу вання поведінкою, що давала все більші та різноманітніші можливості для неконфліктного пристосування до змінних умов середовища. Так спосіб живлення зумовлював значне зростання коефіцієнта енцефалізації. Внаслідок цього збільшувався рівень загальної активності (в тому числі й статевої) та докорінно перебудовувалися механізми саморегуля ції. Подібні системні перетворення сприяли формуванню нових адап тивних стратегій, які, у свою чергу, спричинювали подальше вдоско налення винайдених способів виживання. Реалізація такого способу

життя значно полегшувалася в угрупованнях, завдяки чому посилюва лася соціалізація та стимулювався соціогенез. Одночасно збільшувалися розміри ареалу (для того, щоб прогодувати групу, треба вести пошук їжі на більшій площі) та розвивалася територіальна поведінка. Відповідно

перебудовувались інші екосистемні взаємозв’язки.

Зміна стратегії розмноження, а саме, перехід від сезонного роз множення до поліциклічності. В головному мозку існує особлива сітка нейронів, яка активує статеву поведінку. Для успішного виживання виду необхідно, щоб вона функціонувала не завжди, а тільки певний час. Це забезпечують особливі речовини, з яких одні посилюють, а інші по слаблюють чутливість певних синапсів. Зокрема, норадреналін стиму лює  сексуальну поведінку, його  активність гальмується серотоніном,

який, у свою чергу, перестає синтезуватися під впливом парахлорфеніла ланіну (ПХФА). Паргілін блокує епіфіз і разом із ПХФА викликає спалах шаленої статевої активності, що може тривати годинами (сьогодні відомо

чимало сексуальних стимуляторів, але тільки ПХФА і паргілін здійснюють реальний вплив).

Можливість метаболічної регуляції статевої поведінки зайвий раз демонструє взаємну узгодженість системних процесів різного рівня.

Наприклад, ПХФА синтезується на основі амінокислоти (фенілаланін), що зв’язує харчову поведінку зі статевою. Недаремно стимуляція реце птивних самиць здійснюється їжею. При цьому слід також ураховувати, що нервова система не діє ізольовано, а входить до складу системокомплексу нейрогуморальної регуляції. Відповідні механізми більш ефек тивно діють у самиць, спричинюючи існування нібито двох різних норм реакції протягом одного місячного циклу. Життєві показники постійно коливаються від нижчого рівня до вищого, "тренуючи" всю систему

нейрогуморальної регуляції осіб жіночої статі. Внаслідок цього вони відзначаються більшою життєздатністю й краще пристосовуються до зовнішніх впливів навіть екстремального рівня.

Для приматів найбільш сексуально привабливими є особи, що мають риси подібності з тими родичами, які оточували їх у дитинстві. По тім – особини меншого ступеня спорідненості. Так сексуальна поведін ка узгоджується з турботою про потомство та соціалізацією.

Внаслідок переходу до поліциклічності активізувався надзвичайно високий енергетичний потенціал приматів, які вживають у 4 – 5 разів

більше кілокалорій, ніж собака, кінь або корова. При цьому на оновлен ня своєї маси вони витрачають не більше 5 – 7 % цієї енергії, тоді як, наприклад, кінь – близько 35 %. Іншими словами, у приматів близько

95 % спожитої енергії припадає на вільну енергію, котра може використовуватися для найрізноманітнішої рухової активності. Це неодмінна умова збереження гомеостазу системи з надлишком енергії. Організм приматів – надзвичайно економічний, міцний і могутній приймач і по стачальник енергії.

Тварини із сезонним розмноженням суттєво активізуються тільки протягом шлюбного періоду і залишаються пасивними після нього, ви трачаючи енергію тільки на добування їжі або втечу чи оборону в разі небезпеки. Особливо це актуально для самців. Натомість самиці у таких тварин, як правило, більш рухливі, присвячуючи досить багато часу догляду за малечею. Материнська поведінка, як і репродуктивна, нале жить до інстинктивної. Вона забезпечується системою нейроендокрин них реакцій у відповідь на появу ключових подразників у довкіллі. Та

кими зовнішніми релізерами можуть слугувати зміна довжини світлового дня, кількість опадів, температура, поява відповідних елементів ландшаф ту, рослин, інших кормових джерел тощо.

Зовсім інакше протікає життя тварин поліциклічних видів, у яких розмноження не обмежується шлюбними періодами. Їм властива по стійна активність, рухливість і витривалість – всі ті елементи поведін ки, що потребують постійних витрат енергії, надлишок якої може ви трачатися на пошукову діяльність, маніпулювання, ігрову активність тощо.

Додатковою перевагою стає відсутність життєвої необхідності за будьяку ціну і в жорсткі терміни репродуктивного періоду знайти ста тевого партнера. При поліциклічності час перестає бути домінантою

поведінки. Такі тварини ніби стають незалежними від статі. Умовно рефлекторна діяльність самців не тільки не переривається у присутності самиць, а й навіть може активізуватися. Таким чином перехід до полі циклічності розмноження створював деякі передумови для прогресивного розвитку приматів.

Неотенія – затримка онтогенезу, котра сприяє збереженню у до рослих особин ознак, властивих раннім стадіям онтогенезу предкових форм. Неотенія характерна для виживання в екстремальних умовах се редовища. Протягом антропогенезу вона проявилася в тому, що у дорослих людей зберігаються деякі риси, властиві дитинчатам понгідів і від сутні у дорослих мавп. А саме, у малят шимпанзе тіло вкрите рідким волоссям, порівняно великий головний мозок, захищений опуклим че репом із тонкими кістками, немає яскраво вираженого надочного валика

і потиличного гребеня, обличчя недорозвинене і не виступає вперед, зуби та щелепи невеликі, спинний мозок з'єднується з головним через отвір, розташований під середньою частиною черепа, завдяки чому при ході на двох ногах рівновага стає більш досконалою, тощо.

Ембріоналізація в антропогенезі пов’язана з додатною анаболією, котра подовжує терміни росту певних систем органів. До них, перш за все, відносять структури, пов’язані з прямоходінням і трудовою діяльністю. Онтогенез гомінідів спеціалізувався до максимальної мобільності індивідуальних адаптацій, в тому числі й пристосувань до суспільного спосо бу життя. Це досягалося завдяки гнучкій перебудові системи нейрофізі ологічних  зв’язків  головного  мозку.  Відбувалася  спеціалізація  до

деспеціалізації. Лідером еволюційного розвитку гомінідів стає адаптивна поведінка, особливо елементарна розумова діяльність.

Будьяка поведінка суттєво зумовлюється екологічними умовами існування виду, вона становить собою реакцію на ті вимоги й обмеження, що створюються цими умовами.

Початково гомініди виникли в умовах тропічного середовища, де займали різноманітні біотопи:

–          вологий тропічний ліс (більшість),

–          високогірні райони,

–          ліси з вираженою сезонністю,

–   лісисті та трав’янисті савани, заходячи навіть у напівпустельні області.

Доісторичний ареал приматів охоплював Африку, Європу, Азію та Північну Америку, де вони вимерли близько 36 млн. років тому. Протягом останніх 10 млн. років територія, зайнята мавпами, звузила ся до Африки, тропічних районів Азії та Центральної і Південної Америки. Причиною стало зниження температури, що супроводжувалося зменшенням площі тропіків. Але вирішальним фактором стали дощі, періодичність яких суттєво впливає на первинну продуктивність еко систем. Перехід від середовища стабільного, врівноваженого за бага тьма параметрами і збагаченого рослинними видами, до трав’янистих

саван із сезонними опадами спричинював докорінну перебудову всієї системи трофічних зв’язків.

Відповідні модифікації адаптивного системокомплексу відбулися і

серед приматів. Зокрема це стосується терморегуляції. У більшості ссавців незалежність температури тіла від зовнішньої температури забезпечується наявністю волосяного покриву, що виконує функцію теплоізоляції. Ефективність відповідного пристосування залежить від конкретного біотопу. Рівень сонячної радіації у савані значно вищий, ніж у тропічному лісі. Це пов’язано з реальною можливістю теплового стресу для надмірно волохатих істот. Додатковими факторами, що сут тєво впливають на ступінь перегріву, є вологість повітря та його цирку ляція. Певною мірою такі проблеми вирішуються добовою активністю тварин. Більшість із них пасивно перечікує несприятливий температур ний період. Але примати, що вимушено засвоювали савани, були позба влені такої можливості, адже саме в цей час активність хижаків була

мінімальною, отже зменшувалась і небезпека бути впольованими. Крім того, з’являлась можливість попоїсти самим.

Інтенсивна рухова активність у спеку ставить організм у дуже складне становище. Для збереження гомеостазу він має винайти нові

механізми охолодження. Найпростішими способами загальнобіологічного рівня є:

–          редукція волосся,

–          збільшення поверхні тіла відносно його об’єму,

–          подовження кінцівок,

–          розширення периферичних кровоносних судин,

–   запобігання шкідливому впливу сонячної радіації за рахунок уникання освітлених місць протягом дня або перехід до винятково нічного способу життя,

–          зростання інтенсивності дихання,

–   зменшення тієї поверхні тіла, котра підлягає безпосередньому впливу сонячного випромінювання (біпедія), тощо.

Всі ці способи, окрім переваг, мають і свою недоліки. Найефектив нішим із усіх можливих способів є терморегуляція за допомогою по силеного потовиділення (не потребує додаткових інновацій, тільки посилення функції), тому саме вона реалізувалася в антропогенезі (су часна людина може тривалий час виділяти до 1 л поту за годину). Але

одночасно це зробило перших гомінідів залежними від води, запаси якої в організмі вони мали постійно поповнювати. Внаслідок цього найперші стоянки гомінідів з’являються саме біля водойм, а проблема питної води залишається актуальною до сьогодні. Така екологічна залежність визначила можливий ареал існування цих істот: він обмежувався зонами з наявністю поверхневих вод. У саванах подібні джерела зустрі чаються досить рідко. Внаслідок цього гомініди вимушені були здійсню вати пошук їжі таким чином, щоб завжди можна було повернутися до

води або використовувати ресурси живлення біля неї. Так установлював ся зв’язок між терморегуляцією, харчовою поведінкою та залежністю від води.

У міру зростання денної активності гомінідів збільшувалася і потреба у воді. Це було особливо важливим для особин без щільного волосяно го покриву. Відбувалося становлення принципово нової адаптивної сис теми підтримки стаціонарного стану, причому інноваційні зміни будь

якого компонента такої системи спричинювали відповідні екологічні наслідки. Зокрема,

–   збільшення енергетичних витрат гомінідами супроводжувалося зростанням харчових потреб, розширенням ареалу і зменшенням щільності популяцій;

–          зменшення відносних енергетичних витрат збільшувало виживання при використанні низькоякісних продуктів;

–          зростання мобільності підвищувало пристосованість до холодного клімату і дозволяло використовувати різноманітну їжу;

–   збільшення часу затримки тепла в організмі пов’язане не тіль ки з можливістю кращої адаптації до низької температури і високою активністю. Одночасно зростає залежність від води і можливість теплового стресу в тропічному середовищі;

–          певне зростання м’язової сили та швидкості пересування дозволяє краще опиратися хижакам або втікати від них;

–          збільшення розмірів головного мозку та перебудова його структури спричинюють можливість використання різнорідних джерел їжі,

гнучкість поведінки і зростання соціалізації;

–   подовження термінів життя дозволяє збільшувати ефективність репродуктивної поведінки і вдосконалювати догляд за потомством тощо.

При цьому жодна із пристосувальних ознак не реалізувалась окремо. Видозмінювалась уся система життєзабезпечення організмів, яка встановлювалася на оптимальному для конкретних умов рівні.

Оскільки певні екологічні переваги часто мають види з більшими розмірами тіла, слід очікувати відповідних змін і серед гомінідів. У

крупніших особин

–          стає досконалішою теплорегуляція та метаболізм,

–          зменшується кількість енергії, необхідна для підтримки основного обміну, і зростає кількість вільної енергії,

–          розвивається головний мозок і нервова система,

–          підвищується мобільність та інтелект,

–          подовжуються терміни життя,

–          розширюється ареал,

–          жертви великих розмірів мають більше шансів утекти від хижаків, а ті, у свою чергу, ефективніше полюють на них тощо.

Найперші гомініди були невеликих розмірів, але екологічні переваги крупних розмірів тіла сприяли виживанню все крупніших особин.

При цьому внаслідок алометричного росту (різна швидкість ростових процесів окремих органів) відповідно змінювалась і форма тіла. Мор фологічні особливості організму в більшості випадків безпосередньо визначаються його розмірами, встановлюючи оптимальне для функціо нування співвідношення різних органів.

Завдяки переліченим системним процесам зростає конкурентна здатність окремих особин та їх угруповань. Це суттєво полегшує вижи вання та диференційоване відновлення особин, що мають оптимальний

комплекс адаптивних ознак. Виникає спрямованість природного добору в бік переважного виживання найбільш ефективних (з точки зору біоло гічної доцільності) систем. У різноманітних локальних умовах саванних екосистем формувались відповідні комплекси інноваційних пристосувань, які порізному вирішували конкретні екологічні проблеми. Адек ватність кожного системного варіанта зовнішнім умовам перевірялась репродуктивним успіхом окремих особин – носіїв відповідних ознак. Екстремальні умови довкілля забезпечували збереження у часі тільки

найбільш пристосованих особин.

Внаслідок цього rстратегія виживання поступово змінювалася К стратегією, екологічними корелятами якої є приблизно постійний і врівноважений склад популяції, гостра внутрішньовидова та міжвидо ва конкуренція (наближує систему до біфуркаційної точки і спричинює

активний пошук нових стаціонарних станів), майже постійний рівень смертності, більша тривалість життя тощо. Така стратегія сприяла по довженню термінів індивідуального розвитку, зростанню конкурентної здатності, збільшенню розмірів, народженню меншої кількості крупніших дитинчат, багаторазовому залишенню потомства тощо. Внаслідок цього зменшувалася продуктивність, але зростали шанси на виживання кожної особини, тобто зростала ефективність добору, котрий сприяв подібним перебудовам. Завдяки цьому розвивалися нові пристосувальні

системокомплекси, оскільки тиск добору ніколи не визначається тільки одним фактором (завжди діє певний набір факторів довкілля на складну систему організму чи угруповання) і не сприяє розвитку тих чи інших окремих ознак. Завжди реалізується компромісний варіант, оптимальний для збереження стаціонарного стану всієї складної системи. Адап тивні ознаки – це конкретні способи вирішення тих проблем, що ста вить перед організмом середовище його існування.

Зростання посушливості клімату в середині міоцену супроводжу валося поширенням саванних біотопів. Це сприяло формуванню більш диференційованої та мінливої екосистеми, що, у свою чергу, спричиню вало зменшення розмірів популяцій гомінідів і розширення їх ареалів. Ізоляція, що неминуче супроводжувала подібні процеси, зменшувала потік генів між популяціями. Зростала дивергенція і підвищувалась ефективність дизруптивного добору. На периферіях ареалів складались умови для алопатричного видоутворення внаслідок дрейфу генів або формування адаптацій до різних локальних умов.

Новоутворені види мають визначитись із своїм місцем в екосистемі. Тут можливі два варіанти: співіснування або конкурентне виключення. В обох випадках відповідні системи вимушено проходять через низку біфуркацій, у яких перевіряється гнучкість організації та діапазон пристосу вальних можливостей тих інновацій, що виникали як оптимальні для тієї чи іншої групи.

У межах ареалу ранніх гомінідів Африки поставали популяції з різними адаптивними комплексами. Нерідко внаслідок екологічних змін вони вимирали, зливались і виникали заново. Еволюція ранніх гоміні дів – це справжнє мереживо різних системотворчих процесів. Зміцнення домінуючого положення одного виду (стаціонарний стан відповідної складної системи) неодмінно спричинювало загострення конкуренції з іншими видами (біфуркаційна точка) і необхідності пошуку нових адап таційних режимів функціонування. Реалізувалися різноманітні альтер нативні шляхи розвитку, внаслідок чого еволюція гомінідів набувала характеру справжньої адаптивної радіації.

Гомініди являли собою вкрай неоднорідну групу приматів, окремі складові якої еволюціонували з різною швидкістю. Але майже в усіх випадках перевагу отримували популяції, в яких число відносно розум них істот було хоч трохи більшим. Внаслідок цього складалися перед умови для формування свідомості.

 

Біологічні передумови формування свідомості

 

СВІДОМІСТЬ – найвища, властива тільки людині, форма узагальненого відображення дійсності, яка дозволяє

–          виявляти стійкі властивості, зв’язки та закономірності зовнішнього світу,

–          прогнозувати тенденції майбутнього розвитку ситуації;

–   регулювати поведінку і діяльність з урахуванням особливостей довкілля та внутрішніх бажань і цілей людини;

–          аналізувати власну поведінку, думки і почуття, свою відмінність від інших (самосвідомість, рефлексія).

Становлення такої складної системи психічного відображення по требувало наявності відповідних морфофункціональних ознак. У чис ленних дослідах було доведено, що розміри ГМ і багато його характе ристик, таких  як,  наприклад, товщина кори,  розмір  ядер  нейронів,

хімічний склад нервової тканини, активність ферментів тощо, можуть змінюватися залежно від умов утримання тварин і від впливу різних факторів середовища, тобто ці ознаки відносять до ПРИСТОСУ ВАЛЬНИХ. А це означає, що певні зміни у спадковій мінливості, котрі

викликають модифікації нервової системи, на певних етапах еволюції будуть підпадати під дію природного добору і зберігатися чи еліміну ватися із популяцій.

Протягом антропогенезу в структурі головного мозку людини, що

має в основі мавпячий тип будови, сталися такі зміни:

1.   Головний мозок збільшився у висоту.

2.   Збільшилися лобні частки, без відповідного розвитку яких було б неможливим прямоходіння, планування дій, абстрактне мислення. Пошкодження переднього мозку навіть рибу позбавляє ініціативи.

3.   Розвиваються і такі структури мозку як скроневотім'яний блок і потилична область, котрі беруть участь у виразному мовленні.

4.   Прогресивними темпами розвивалася нова кора, особливо її

асоціативна частина. Зокрема, у пацюка вона становить приблизно

11 % від загальної площі неокортексу, у мавпи – 56 % ( 1 млрд. нейронів), а у людини – 84 % (14 – 16 млрд. клітин).

5.   Розвиваються півкулі, формується їх асиметрія, яка є однією із основних психофізіологічних функцій людини. Латеральна спеціалізація великих півкуль донедавна розглядалася як унікальна особливість мозку людини, як якісний стрибок у еволюції хребетних. Але пізнішими дослідженнями було доведено, що міжпівкульна асиметрія є і у тварин, тобто це загальна властивість ГМ, яка тільки розвивалася і перетворювалася під впливом соціальних факторів гомінізації, а не виникала заново в ході антропогенезу.

6.   Збільшилися резервні можливості ГМ за рахунок прискорення розвитку філогенетично нових ланок ГМ, з якими пов'язані вищі психо

логічні функції. Зростає кількість нейронів з одночасним зменшенням щільності їх розташування. Різко збільшується ступінь галуження денд ритів, що дозволяє збирати інформацію від значно більшої кількості нейронів і сприяє формуванню складних інтегрованих систем вищих рівнів організації. При цьому стають більш упорядкованими у морфоло гічному відношенні різні області неокортексу. Суттєво ускладнюється структура і збільшується різноманітність синапсів тощо.

Ці процеси природним способом виникали внаслідок системних перетворень нервової системи загалом. Відповідні зміни супроводжувалися суттєвим зростанням потенційних можливостей головного мозку. Філогенетичний шлях виникнення надлишкового резерву нервових елементів має тривалу еволюцію, що базується на прогресивному розвитку світлочутливої та нюхової рецепції. Важливим етапом було об'єд нання проекційних систем головного мозку (нюхових, зорових, слухо вих, соматокінетичних) у єдину інтегровану морфофункціональну систему та ускладнення таламокортикальних відносин. Одночасно з

процесами інтеграції виокремлювалася функціональна спеціалізація різних структурних одиниць головного мозку. Вона підтримувалася механізмом вибіркової експресії генів у тих чи інших нейронах. Генетич на диференціація нейронів стала основою сприйняття подразників різних модальностей    і    специфічних    способів    переробки    інформації.

Об’єднання їх у єдину систему потребувало ускладнення системи кон тактів між нейронами, число яких вимушено зростало протягом еволю ції вищої нервової діяльності. Це створювало можливість для форму вання практично нескінченної кількості ансамблів нервових клітин і

ставало передумовою елементарної розумової діяльності. Становлення складної системи нервових зв’язків супроводжувалося перебудовою всіх, навіть найдавніших відділів головного мозку.

Еволюційним наслідком подібної організації нервової системи, яка

зумовлювала становлення відповідних взаємин із довкіллям, стало те, що організми з примітивною НС (мало відрізняються один від одного, всі однакові) елімінуються хижаками не вибірково. Тому швидкість їх еволюції мінімальна. Організми із складними формами вищої нервової діяльності, добре розвиненими пам'яттю і здатністю до навчання елімі нуються вибірково, тобто першими гинуть ті особини, які не здатні до швидких змін поведінки, а сама поведінка стає потужним фактором, який значно прискорює швидкість еволюції.

Серед предків людини, котрі вели груповий спосіб життя, вирі шення евристичних питань, зумовлене елементарною розумовою діяль ністю, здійснювалося не одним індивідом, а різними, тобто ступінь на вантаження на нервову систему був помірним. Завдяки імітаційній поведінці результати такої діяльності ставали досягненням усіх членів угрупування. Це забезпечувало суттєві переваги у виживанні групи, особливо у змінних умовах середовища.

Внаслідок перелічених вище складних морфофізіологічних перебудов головного мозку ступінь резервування, необхідний для форму вання поліфункціональної поведінки, набагато підвищився. А саме, по стійно діючими у людини є лише кілька десятих відсотка нейронів кори мозку, а в антропоморфних (людиноподібних) мавп приблизно 14 –

20 %, тобто у людини ступінь резервування досягає декількох сотень разів, а у мавп – лише 5 – 7 разів. Це дуже важливий аспект еволюцій них перетворень головного мозку, оскільки ступінь резервування пока зує надійність і потенційні можливості керуючих складних систем. Чим він вищий, тим більша ефективність функціонування складної системи, особливо в умовах випадкових зовнішніх впливів.

Подібні еволюційні перетворення у будові ГМ зумовлювали те, що, майже не змінивши свій фізичний тип з часів неоантропів, Homo sapiens радикально змінив свою поведінку й умови існування. Це сталося досить пізно з еволюційної точки зору, про що свідчать хоча б такі факти: у приматів ГМ до моменту народження вже в основному закінчує своє формування, а у людини функціональна система мозку значною мірою розвивається після народження. Так, ГМ до дорослого стану збільшується у 5 – 6 разів, лобні частки – утричі, нижньотім'яна частка – на 80 %

тощо.

Важливу роль у формуванні функціональної активності ГМ та його основних центрів відіграє адекватне сенсорне навантаження і потоки

різноманітної інформації із зовнішнього середовища.

Формування центрів вищих психічних функцій людини пов'язане із здатністю до швидких перебудов і рухомістю нервових процесів. Із по ширенням цієї суто людської індивідуальної діяльності зростала потреба

у все більш гнучких психологічних процесах. Усе більше значення мав баланс стійкості та рухомості нервової системи, почали поширюватися самостійні винахідницькопродуктивні типи діяльності. Тривав поступовий перехід від переважно інстинктивної поведінки, яка базується на першій

сигнальній системі, до поведінки, котра заснована на знаковосимволічних структурах, що характерно для другої сигнальної системи.

Гнучкі типи нервової системи, котрі починали переважати в первісних угрупованнях людей, схильні до психічних реакцій з елементами страху. Серед них розвивалися неврози, збільшувалася чутливість до навіювання. До цього ж стану були схильними й особини із сильними типами НС внаслідок більшої інерції нервових процесів. Істерія як про яв ще погано збалансованої нервової системи у примітивній культурі відігравала і продовжує відігравати суттєву роль у житті колективів. Як засіб психологічної стабілізації виникла МАГІЯ. При виконанні ритуа лів люди спільно настроювалися на оптимальне виконання якоїсь діяль ності, позбавлялися страху та невпевненості. Віра в себе відігравала вели чезну роль у боротьбі за існування. Біологічною основою виникнення магії в першому наближенні можна вважати рептильний комплекс, а пізніше сформована лімбічна система значною мірою керує емоційним та релігійним аспектами нашого життя.

Таким чином, протягом біологічної еволюції сформувалася ціла низка структур ГМ, котрі в комплексі із соціальними факторами і ви кликали появу свідомості. Свідомість є результатом взаємодії інтелекту і чуттєвого сприйняття дійсності. Це шлях від жорстко запрограмованих моделей поведінки до гнучких програм дій, які зробили можливим ускладнення соціальних відносин між давніми гомінідами.

 

Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 |

Оцените книгу: 1 2 3 4 5

Добавление комментария: