Название: Теорія еволюції (системний розвиток життя на Землі) - Огінова І. О.

Жанр: Біологія

Рейтинг:

Просмотров: 1455

Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 |


ПЕРЕДМОВА. ЕВОЛЮЦІЙНІ  КОНЦЕПЦІЇ МИНУЛОГО І  СЬОГОДЕННЯ

 

Людина є винятковою істотою в тому розумінні, що її насправді ці кавлять відповіді на питання щодо влаштування зовнішнього світу і влас ного походження. Ці проблеми відносили до найважливіших протягом усього існування людства, а їх дослідження ставало сенсом життя найви датніших його представників. Унаслідок їх діяльності формувалися най різноманітніші концепції виникнення та розвитку життя на Землі. Всі вони знаходили своїх прихильників або супротивників. Їх чисельність залежала, головним чином, від суб'єктивного ставлення до цих проблем конкретних людей і соціального середовища, в якому вони виросли.

Особливості еволюційного моделювання завжди підлягали цілій низці обмежень. Перш за все, до них слід віднести специфіку функціонування нашого мозку, механізми сприймання зовнішньої інформації та її відтворення, соціальну зумовленість психічного відображення тощо. Звідси витікає, що будьяка модель еволюційних процесів буде зумов леною особистісним розвитком її автора, якістю інформації, котра є у

його розпорядженні, загальним станом суспільної думки та особливос тями тієї соціальної групи, до якої він належить. Відповідно до цього здійснюється й сприйняття іншими людьми тієї чи іншої версії похо дження і подальшого розвитку життя на Землі.

У зв’язку з цим доводиться визнати, що всі без винятку еволюційні

моделі не можуть бути абсолютно правильними, вони завжди відносні, оскільки відображають загальний стан розвитку науки, людства загалом і конкретної людини зокрема. Залежно від цього окремі люди можуть усвідомлювати лише певну частину загального інформаційного добутку людства. Це повною мірою стосується й еволюційного моделювання.

Відповідні ідеї з давнини зустрічаються у трактатах індійських, ки тайських,  вавілонських,  єгипетських,  грецьких  та  інших  мудреців. З поширенням християнства, особливо у Європі VI – ХIV ст., будьякі

міркування відносно альтернативної світобудови (без участі Бога) могли

призвести до смерті у тортурах або на вогнищі. Це суттєво обмежувало число бажаючих думати самостійно, а відповідний час одержав назву "темні сторіччя".

В епоху Відродження завдяки розвитку торгівлі та мореплавання поширювалися твори античних авторів, розвивалася наука; швидко по повнювалася інформаційна база відносно різноманітності рослинного і тваринного світу Землі. У ХVIII ст. еволюційні ідеї починають поши рюватися внаслідок діяльності таких учених як :

–          К. Лінней – шведський натураліст, який запропонував найдокладнішу для свого часу "Систему природи";

–   Г. В. Лейбніц – розвивав ідею про наявність перехідних форм між різними формами живого;

–   Ж. Бюффон створив багатотомну "Природну історію", в якій простежував неорганічну історію Землі та розвиток життя на ній;

–          Д. Дідро пояснював різноманітність життя накопиченням невеликих змін протягом тривалого часу існування Земля;

–   П. Мопертюї ще за 100 років до Ч. Дарвіна у праці "Красоти природи" розглядав роль природного добору у видоутворенні, здогадав ся про корпускулярну природу спадковості;

–          Еразм Дарвін (дід Чарльза Дарвіна) стверджував, що органічний світ розвивався мільйони років і всі живі істоти мають єдине походження;

–   І. Кант також указував на те, що Земля розвивалася мільйони років;

–          Ж. Кюв’є розвивав ідею постійності видів і катастрофічної зміни усього природного світу (теорія катастроф);

–   Е. Ж. СентІлер доводив протилежну думку про єдність похо дження усіх живих істот, спільність плану їх будови та поступовість еволюційних перетворень (трансформізм);

–   М. В. Ломоносов у ХVIII ст. розглядав зміни неживої природи як безпосередню причину розвитку живих істот;

–          К. Ф. Вольф у той же час дійшов висновку про поступовість

розвитку "гетерогенного із гомогенного" шляхом новоутворення відповідних структур (концепція епігенезу) тощо.

Дуже важливою подією у розвитку еволюційних ідей ХIХ ст. стало створення Ж.Б. Ламарком першого цілісного еволюційного вчення, що було викладене у його праці "Філософія зоології" (1809). Але його по

гляди слабо обґрунтовувалися фактичним матеріалом і тому не були поширеними серед сучасників.

Таким чином, у ХIХ ст. склалися певні умови для подальшого розвитку еволюційної ідеї. А саме, був накопичений величезний матеріал із геології, палеонтології, географії, ботаніки та зоології, створена клітин на теорія, відкритий закон збереження та перетворення енергії, закон зародкової подібності, на високому рівні перебувала селекційна практи ка в Англії, яка забезпечувала сільське господарство новими сортами і породами, тощо. Така багатовікова діяльність численних природознав ців створила передумови для виникнення еволюційної теорії Ч. Дарвіна.

Ч. ДАРВІН народився у сім’ї лікаря в 1809 р. у м. Шрусбер. Тут він закінчив школу і в 1825 р. вступив до медичного факультету Единбурзького університету (Шотландія). Через два роки Ч. Дарвін покинув навчання і почав займатися на теологічному факультеті Кембриджсько го університету. Три роки, проведені у його стінах, він вважав марно втраченими, тому що справжніми уподобаннями юнака залишалися

ентомологія та ботаніка. Навесні 1831 р. Ч. Дарвін склав випускні екза мени, але від професії священика відмовився. У 30х роках ХIХ ст. в Англії проходив набір спеціалістів для кругосвітньої наукової подорожі, що мала здійснюватися на кораблі "Бігль" і зайняти кілька років. За ре комендацією професора Т. Генсло до складу експедиції – як натураліст –

увійшов і Ч. Дарвін.

Узагальнення зібраного матеріалу відбувалося дуже повільно, бо висновки, яких доходив Ч. Дарвін, суперечили не тільки загальновизна ним, а й власним уявленням про божественне створення всього світу і

живого в тому числі. Перелом стався у 1858 р., коли до вченого надій шов лист від маловідомого натураліста А. Уоллеса, котрий заробляв на життя тим, що збирав тропічних комах. У листі була стаття, написана за мотивами праці Мальтуса "Дослід про закон народонаселення" (1798).

На відміну від нього, А. Уоллес зауважив, що в умовах нестачі ресурсів гинути будуть не випадкові, а найменше пристосовані особини. Ч. Дар він мав передати цей рукопис відомому геологу і своєму другу Ч. Лайє лю, втрачаючи тим самим право першості на відповідну ідею.

Для вирішення проблеми пріоритету відбулося спеціальне засідан ня Ліннеївського товариства (01.07.1858). За порадою друзів разом з рукописом А. Уоллеса були представлені витяги з листа Дарвіна амери канському ботаніку А. Грею, а також резюме ще не опублікованої статті,

написаної в 1844 р. Після визнання своєї першості Ч. Дарвін досить швидко закінчив свою працю "Походження видів шляхом природного добору або збереження сприятливих порід у боротьбі за існування", яка вийшла друком в 1859 р. і стала справжнім бестселером (тираж у 1 250 примірників розійшовся за один день). Потім він видав ще чимало нау кових публікацій, у тому числі п’ятитомні "Зоологічні результати подо рожі на кораблі "Бігль", тритомні геологічні дослідження тощо. На пре великий жаль, Дарвін не був обізнаний з працею Г. Менделя, опублікованою у "Бюлетені товариства натуралістів м. Брюн" у 1865 р. (тираж усього 120 примірників), яка могла стати могутнім підмурівком його еволюційної теорії. Закінчив свій життєвий шлях Ч. Дарвін у

1882 р. всесвітньо відомим ученим, якого на знак пошани поховали у

Вестмінстерському абатстві поряд з І. Ньютоном.

А. Уоллес після 1858 р. не зробив у науці нічого видатного, став прихильником спіритизму і, на відміну від Ч. Дарвіна, не одержав титу лу сера, хоча й був нагороджений орденом.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ еволюційної теорії Ч. Дарвіна:

·      різноманітність видів виникає внаслідок ВИДОУТВОРЕННЯ, передумовою якого є боротьба за існування, котра поділяється на внут рішньовидову, міжвидову і з навколишнім середовищем;

·           пристосованість має відносний характер. До Ч. Дарвіна її розглядали як "притаманну організмам доцільність";

·           основними ЕВОЛЮЦІЙНИМИ ФАКТОРАМИ є спадковість,

мінливість, добір;

·           РЕЗУЛЬТАТОМ еволюції є адаптації, котрі забезпечують видоутворення, таксономічну та екологічну різноманітність.

Революційні узагальнення цієї теорії чимало часу викликали агре сивні нападки з боку церковників, але в 1996 р. Папа Римський Іоанн Павло II на щорічному засіданні Папської академії наук визнав, що теорія

еволюції Ч. Дарвіна виявилася правильною. Це, однак, не заважає віруючим різних конфесій продовжувати боротьбу з нею.

Активний суспільний резонанс, який зберігається до сьогодні, свідчить, що книга Ч. Дарвіна була настільки могутньою науковою робо тою, що навіть сучасні люди, говорячи про теорію еволюції, мають на увазі саме її. При цьому забувається, що Ч. Дарвін жив понад сто років тому і наука цей час не стояла на місці. Сучасні еволюційні погляди мають уже досить мало спільного з його твердженнями, хоч у багатьох

відношеннях і спираються на них. Зокрема, пропонуються такі гіпотези відносно перебігу еволюційних подій на планеті Земля:

АНАГЕНЕЗ віддає перевагу філетичній (поступовій) еволюції за рахунок сприятливих або нейтральних мутацій.

АВТОГЕНЕЗ – ідеалістична концепція, що розглядає еволюцію як процес розгортання споконвічно існуючих задатків. Їх реалізація визна чається внутрішніми потенційними можливостями і має цілеспрямова ний характер. Докази справедливості цієї гіпотези її прихильники вбачають у явищах паралелізмів та конвергенції.

ЕМЕРДЖЕНТНА ЕВОЛЮЦІЯ робить акцент на цілісності організмів і стрибкоподібному виникненні якісно нових рівнів існування: на кожному ступені еволюції виникають нові властивості (емердженти), котрі ніяким

чином не пов’язані з кількісними змінами (результантами) і не можуть бути передбаченими заздалегідь. Причиною таких змін є внутрішня спрямованість до розвитку нематеріального творчого начала. Таке припу щення суттєво ускладнює процес визнання гіпотези, оскільки виникають

додаткові вимоги відносно необхідності з’ясування сутності цього "творчого начала", зводячи майже нанівець позитивні моменти такої версії.

ЕПІГЕНЕЗ розвиває ідеї І. І. Шмальгаузена на К. Уодігтона про роль стабілізуючого добору у створенні механізмів стійкості онтогене зу. Завдяки високій автономії та захищеності процесів індивідуального

розвитку, його зміни внаслідок мутацій самі по собі рідко проявляються у фенотипі. Спрямована дія добору в напрямку нової адаптаційної нор ми приводить до перебудови та стабілізації механізмів онтогенезу пара лельно з генотипом, який контролює відповідні процеси. Головним чином реалізуються малі спадкові зміни, які регулюються внаслідок епігеномного формоутворення. Натомість великі мутації суттєво пору шують морфогенез і відносну пристосованість. Тому вони часто летальні.

КВАНТОВА ЕВОЛЮЦІЯ. Запропонована Дж. Симпсоном у 1944 р.

для пояснення високих темпів розвитку при формуванні нових великих таксономічних груп. Згідно з цією концепцією, втрата вихідною групою організмів пристосованості до своєї адаптаційної зони спричинює два можливі наслідки: швидке (квантове) подолання нестабільного стану за рахунок нового комплексу пристосувань – або вимирання.

КЛАДОГЕНЕЗ стверджує, що видоутворення відбувається за короткі геологічні проміжки часу внаслідок переривчастої еволюції.

КОЕВОЛЮЦІЯ – еволюційні взаємодії організмів різних видів, які не обмінюються генетичною інформацією, але тісно пов’язані між со бою біологічно (входять до складу біогеоценозу). Внаслідок коеволю ційних зв’язків між різними видами складаються відносини взаємної необхідності, формуються коадаптації, які роблять можливим спільне існування таких видів. Це суттєво підвищує стійкість біогеоценозів як цілісних складних біосистем.

КРЕАЦІОНІЗМ (креація – акт творіння) відстоює творчу роль Бога і, відповідно до цього, незмінність видів. Провідниками цієї ідеї були

К. Лінней (видів існує стільки, скільки їх свого часу створив Бог), Ж. Кюв’є та Ч. Лайєль (допускали неодноразові акти творіння). Неод норазово визначався термін створення Землі, що, за різними даними,

відбулося в 3 941 р. до н. е., в 5 525 р. до н.е., зранку 26 жовтня 4 004 р. до н. е. тощо. Таким чином, навіть прихильники такої простої концепції не можуть дійти згоди відносно того, коли саме відбулася ця найважли віша для віруючих подія.

Сучасний креаціонізм демонструє спроби асимілювати ідею еволю ції з телеологічною концепцією про Бога як вихідну причину і кінцеву мету органічної еволюції. При цьому не заперечується походження лю дини від мавпоподібних предків, але свідомість і духовна діяльність лю дини розглядається як результат божого творіння. Прихильники "наукового креаціонізму", особливо в США, наполягають на спекулятивних і маніпулятивних твердженнях, що теорія еволюції – це лише одне з мож ливих пояснень існування органічного світу, котре не має фактичного забезпечення і тому подібне до релігійних концепцій. Але, попри все це,

креаціонізм суттєво "не дотягує" до статусу наукової гіпотези, яку можна зіставляти навіть з теорією Ч. Дарвіна, не кажучи вже про синтетичну теорію еволюції. Креаціонізм – це не теорія, а релігійна догма. Приймаю чи її постулати, людина спирається, головним чином, на віру, а не на

розум і факти.

Зв’язок креаціонізму з реальними подіями не більший, ніж у будь якій іншій містикорелігійній концепції розуміння природи від примітив них культур і магії до світових релігій і теософії. Наука почала розвиватися тільки тоді, коли почала нехтувати телеологічними поясненнями і натомість вивчати реальні механізми тих чи інших явищ.

МУТАЦІОНІЗМ (САЛЬТАЦІОНІЗМ) – концепція, згідно з якою еволюція має стрибкоподібний характер завдяки макромутаціям (саль

таціям). Вони одразу зумовлюють виникнення нових життєвих форм (організмів), які за наявності сприятливих умов стають родоначальни ками нових видів. Рушійною силою еволюції визнаються мутації, а при родний добір розглядається як фактор, що обмежує різноманітність ор ганічної природи. Але генетичні дослідження довели, що поява життєздатних мутантів реальна тільки для рослин, у тварин наявність плодючих макромутантів із високою конкурентною здатністю мало ймовірна. Мутаціонізм загалом не є цілісною теорією, проте його окремі елементи визнаються певними науковцями.

НЕОЛАМАРКІЗМ (ДЕТЕРМІНІЗМ) – сучасний варіант ламаркіз му, який розвинувся протягом останніх десятиріч. У цій концепції ви знаються деякі аспекти теорії Ч. Дарвіна, але заперечується творча роль

природного добору, а основою еволюції визначається внутрішнє праг нення організмів до досконалості. Причина відродження ламаркізму сьогодні пов’язана з відкриттям мовчазної ДНК. Це почало розглядати ся як доказ того, що молекули бажають відтворювати себе. З позицій

синтетичної теорії еволюції поява такої "зайвої" ДНК пов’язана зовсім з іншими причинами, а саме, це могло зумовлюватися не "прагненням молекул до самовдосконалення", а тандемним накопиченням повторів (наприклад, утворення імуноглобулінів), поліплоїдією (47 % покритона сінних рослин – поліплоїди), дуплікацією та ампліфікацією генів тощо.

Неоламаркізм має три основні напрями:

–          ОРТОЛАМАРКІЗМ –  еволюція  спрямовується  внутрішніми,

споконвічними здатностями організмів (автогенез);

–   МЕХАНОЛАМАРКІЗМ – еволюційні перетворення виникають внаслідок споконвічної здатності організмів доцільно реагувати змінами

власних структур і функцій на зміни зовнішнього середовища (ектогенез);

–          ПСИХОЛАМАРКІЗМ визначає причиною еволюції свідомі вольові акти організмів і оперує такими поняттями як душа, життєва енер гія, життєвий потяг, життєва і психічна домінанта, ентелехія (те, що не се у самому собі певну мету). Неоламаркізм у будьякій формі підмінює науковий аналіз постулатом наявності споконвічних властивостей орга нізмів і не може вирішити найважливіших проблем еволюції.

НОМОГЕНЕЗ – еволюційна концепція про внутрішню запрогра мованість історичного розвитку живої природи. Базується на трьох постулатах:

–   перший – заперечується відносний характер адаптацій і ствер джується принцип споконвічної доцільності живого, що зумовлюється стереохімічними взаємодіями білків протоплазми;

–   другий – еволюція становить собою процес простого розгор тання вже існуючих у кожного організму задатків, тобто твердження, що онтогенез і філогенез здійснюються за однаковими законами, – на лежать до номогенезу – еволюції на основі закономірностей;

–          третій – визначає спрямованість спадкової мінливості й можливості видоутворення внаслідок різких однократних стрибків – "пароксизмів".

Виходячи з цих трьох постулатів, формулюється "основний закон еволюції" – автономний ортогенез або внутрішньо притаманна живо му деяка сила, що діє незалежно від зовнішнього середовища і спрямовує  розвиток  у  бік  ускладнення морфофізіологічної організації. Це об’єднує номогенез з багатьма іншими концепціями, що висували ся з часів Ламарка.

ОРТОГЕНЕЗ – напрям еволюції визначається якоюсь силою, що

властива самим організмам. Цій силі давали різні назви, але жоден із варіантів не був науково доведений. У ХIХ ст. ця концепція була попу лярною серед дилетантів, літераторів і богословів. Згідно з нею всі зміни життєвих форм – це результат безпосереднього впливу зовнішнього середовища, що діє у кількох напрямках, жорстко визначених природою організмів. Унаслідок цього для кожної групи живих істот реалізувався власний еволюційний напрям, який не давав ніяких відгалужень.

ОРТОСЕЛЕКЦІЯ – спрямованість еволюції витікає не від самого організму, а відбувається внаслідок його взаємодії з довкіллям. Доводиться це винятково за допомогою палеонтологічних решток, інші дані до уваги не беруться. Останнім часом у межах цієї концепції розгляда ється гіпотеза про незалежне походження багатьох великих таксонів тварин. Наприклад, існує думка, що різні ряди ссавців походять від різних груп плазунів, а синьозелені водорості, бактерії та гриби утворюють три різні за походженням лінії.

Гіпотеза ПАНСПЕРМІЇ або космічного походження життя, котре нібито було занесене на Землю зі Всесвіту. Вперше такий варіант перебігу подій запропонував у V ст. до н. е. грецький філософ Анаксагор, а пізніше  його  підтримували  С.  Ареніус,  Ю.  Лібіх,  Г.  Гельмгольц, В. І. Вернадський та інші. Версія Анаксагора виявилася настільки при вабливою, що її перевіряли неодноразово, починаючи з У. Беккереля,

який ще у ХIХ ст. довів неможливість переносу зародків життя у вигля ді скількинебудь складної органіки через космічний простір унаслідок жорсткої руйнівної дії зоряного опромінювання (особливо короткохви льового ультрафіолету). В лабораторних термовакуумних дослідниць ких камерах, на ракетах, зондах і космічних апаратах гинуть навіть спо ри термофільних бактерій і віруси. Ближній космос, вивчений людиною у радіусі декількох сотень тисяч світових років, стерильний. Але навіть незважаючи на це, гіпотеза панспермії дає тільки уявне пояснення про цесу виникнення життя на Землі, оскільки не вирішує проблему, а прос то переносить її за межі нашої планети.

ПРЕФОРМІЗМ – вчення про наявність у статевих клітинах матеріальних структур, які визначають подальший розвиток зародка і ознаки майбутнього організму. Залежно від того, яким саме клітинам віддавалася перевага, відокремилися такі напрями: ОВУЛІЗМ (зародок майбут нього організму міститься в яйцеклітині) і АНІМАЛЬКУЛІЗМ (у сперма тозоїді). Із часом преформізм поступався теорії ЕПІГЕНЕЗУ, а потім –

ВІТАЛІЗМУ. Починаючи з середини ХХ ст., коли почала з’ясовуватися природа генів, механізмів збереження та передачі спадкової інформації, преформізм був остаточно дискредитований.

СИНТЕТИЧНА ТЕОРІЯ ЕВОЛЮЦІЇ почала формуватися на початку ХХ ст. завдяки розвитку таких галузей науки як генетика, молекулярна біологія, екологія тощо. Вона об’єднала результати досягнень численної когорти провідних науковців світу і на сьогодні становить собою спра вжній синтез усього здобутку науки відносно походження і подальшого розвитку життя на Землі. За своїми глобальними масштабами та докла дністю вивчення еволюційних процесів вона поки що не має рівних і входить до програм (під різними назвами) переважної більшості навчаль них закладів світу будьякого рівня. Сьогодні це вже не локальна теорія, яку можна підтвердити чи спростувати, а теоретичне узагальнення, пара дигма, що може модифікуватися у широких межах. Це й відбувалося протягом багатьох років після її виникнення. Докладніше основні по ложення СТЕ будуть розглядатися у цьому підручнику.

ТЕЛОМОРФОЗ (І. І. Шмальгаузен, 1939) – спрямованість еволюції у бік вузької кінцевої спеціалізації, пов’язана з розвитком пристосованості організмів до існування у вузькій адаптивній зоні. Наприклад, чи сленні паразитичні організми; дводишні риби у водоймах, що періодич но пересихають; кроти в землі тощо.

Теорія КАТАСТРОФ (автор – Ж. Кюв’є ) розглядає геологічну іс торію Землі як чергування тривалих епох відносно спокійного розвитку і досить короткочасних періодів великих і швидких змін. При цьому повніс тю заперечується можливість еволюційного розвитку живої природи і підтримується версія "акту творіння" після кожної глобальної катастрофи.

Теорія НЕОКАТАСТРОФІЗМУ (ПЕРЕРИВЧАСТОЇ РІВНОВАГИ) пов’язана з відновленням американськими вченими у 1977 р. ідей Кюв’є з наголошенням на першочерговому значенні в еволюції космічних катастроф (періодичність 26 – 28 млн. р.). До факторів, які могли спричинювати їх, відносять такі:

·           невідкрита зірка Немезида, яка нібито обертається довкола Сонячної системи. Кожні 26 млн. років вона проходить через Оортову кометну хмару, що викликає метеоритні дощі і винищення життя на Землі;

·      невідкрита Хпланета, котра нібито розташована за Плутоном і призводить до певних аномалій в орбіті Нептуна. Припускають, що во на обертається довкола Сонця з періодом у 800 – 1000 років, а кожні

28 млн. років її орбіта збігається із площиною кометної хмари навкруги

Сонячної системи;

·      метеоритні дощі пов'язують також із коливанням усієї Сонячної системи відносно площини Галактики. Але це повинно було б виклика ти зміни рівня радіації, а не випадіння метеоритів;

·           спалахи наднових зірок. Але за всю історію Землі їх було близько

10, а за останні 600 млн. років – усього одна – дві. За цей час тваринний світ нашої планети корінним чином змінився щонайменше 14 разів, тобто вважати цей космічний феномен причиною формоутворення немає достатніх підстав.

Ретельні дослідження питання про зв'язок еволюції життя на Землі з космічними факторами довели, що періоди масового вимирання видів мають стохастичний, а не детермінований характер.

Між відкладами, що розділяють мезозойську та кайнозойську ери, відкрито тонкий (менше 1 см) прошарок глини з аномально великим вмістом іридію. Відомо, що іридій дуже рідко трапляється у земних по родах, але досить часто – у космічному пилі та в деяких типах метеоритів. Завдяки цьому відкриту аномалію можна вважати наслідком зіткнення Землі з якимось космічним тілом.

Приблизно у цей час (межа крейдяного періоду та палеогену) остаточно вимирають динозаври. Однак сам процес їх вимирання розпочався

набагато раніше і був досить повільним. Падіння метеорита лише стало фатальним для цієї групи тварин, суттєво прискоривши їх загибель.

Дещо підвищені концентрації іридію виявлені на межі еоцену –

олігоцену та пермського – тріасового періодів. Це дозволяє припустити, що, принаймні інколи, Земля зустрічалася з досить великими космічни ми тілами, але корінної перебудови рослинного і тваринного світу вони усе ж таки не викликали.

І все ж прихильники концепції неокатастрофізму вбачають протиріччя з синтетичною теорією еволюції (СТЕ) в трактуванні двох основних проблем, пов’язаних із такими процесами:

1.   Швидкість еволюції. За твердженнями авторів теорії неокатастрофізму, швидкість морфологічної еволюції насправді менш рівномірна, а перехідні форми зустрічаються рідше, ніж це нібито витікає із СТЕ. Така уявна розбіжність спричинена недоліками окремих методичних прийомів. А саме, визначення швидкості еволюції за допомогою палеонто логічного літопису прихильниками теорії неокатастрофізму здійснюється таким чином, що момент вимирання якоїсь групи призначається на кінець геологічного ярусу, в якому були знайдені відповідні рештки. При цьо му не береться до уваги, що різниця між сусідніми ярусами може стано вити від 5 до 15 тисяч років. За цей час проходить декілька мільйонів поколінь різних організмів і про катастрофу, коли раптово зникають усі живі істоти, мова насправді йти не може. Крім того, вимирання усієї родини часто помилково визначається за часом зникнення її останнього виду. Це знову ж таки створює штучне враження катастрофи і не відо бражає справжнього філогенезу всієї родини.

2.   Характер еволюції. Прихильники неокатастрофізму стверджу ють, ніби СТЕ зосереджується тільки на поступовості еволюції і зовсім не розглядає моментів стрибкоподібності. Це щонайменш некоректно, адже, згідно зі СТЕ, формоутворення може здійснюватися у різних ре жимах. Наприклад, симпатричне та алопатричне видоутворення, ароге нез і алогенез тощо.

У 1983 р. Національний центр наукових досліджень Франції з метою остаточного вирішення протиріччя між гіпотезою неокатастрофіз му та СТЕ організував у Парижі міжнародний симпозіум. Після того як провідні науковці світу докладно ознайомилися з аргументами обох сторін, вони дійшли висновку: немає чітких доказів космічних катаст роф і тим більше їх провідної ролі у змінах природного світу Землі. Пе

ріоди масового вимирання видів в історії нашої планети звичайно були,

але, скоріш за все, вони зумовлювалися екологічними катастрофами.

Теорія НЕЙТРАЛЬНОСТІ була запропонована японським генетиком Мотоо Кімура у 1985 р. Він наполягав на хибності СТЕ, виходячи з помічених ним розбіжностей між швидкостями морфологічної еволюції та мутаційного процесу, інтенсивність якого суттєво перевищує рівень відповідних структурних перебудов. Підставою для такої заяви були результати, одержані за допомогою методу, що отримав назву "молеку лярного годинника" і дозволяє за аналізом кількості замін у гомологіч них ДНК або білках визначити ступінь спорідненості різних видів.

Насправді результати, які одержав Кімура, зовсім не суперечать

СТЕ, оскільки у її межах розглядається й такий варіант, коли мутації не проявляються у фенотипі (до речі, про нейтральність багатьох структур них змін організмів говорив іще Ч. Дарвін). Однією з причин цього явища може бути випадковий характер мутацій у межах геному, тому що біль шість із них виявиться розташованою у "мовчазній" ДНК ("зайва", "сміт тєва", надлишкова тощо), яка становить близько 80 % усього геному. Крім того, мутації можуть опинитися у складі гетерохроматину чи в рецесивних алелях гетерозигот і також не проявитися у відповідних змінах морфологічних ознак тощо. Внаслідок цього більшість мутацій не викликає змін структури і функції організмів.

Крім того, як уважав Кімура, результати, одержані за допомогою методу "молекулярного годинника", нібито дозволяють дійти висновку, що історичний розвиток органічного світу відбувався лінійно і з постій ною швидкістю, тобто в еволюційних процесах немає місця для природ ного добору. В цьому випадку ми маємо справу з чисто методичними вадами, котрі нехтуються цим науковцем. Зокрема, точка відліку дивер генції визначається радіоізотопним методом, тобто є досить приблиз ною. До того ж, дві точки графіка, що відображають еволюцію певного виду і відповідають термінам існування предкової та сучасної групи, просто з'єднуються прямою лінією. Це штучно створює видимість лі нійної залежності і постійної швидкості. Більш докладні дослідження доводять, що навіть за тих умов, які пропонує Кімура, швидкість нако пичення мутацій у часі має не лінійний, а Sподібний характер. Крім того, протиставлення теорії нейтральності синтетичній теорії еволюції взагалі не має сенсу, оскільки остання розглядає не один, а три режими

молекулярної еволюції: глобальні зміни за рахунок ароморфозів, локальні зміни за рахунок ідіоадаптацій та нейтральні.

ТРАНСФОРМІЗМ – система уявлень натуралістів та філософів

ХVII – ХIХ ст. про історичну змінюваність (трансформацію) організмів, яка передувала власне еволюційним теоріям. Відповідні ідеї мали хара ктер постулатів, а не доводилися за допомогою фактів. Допускалася можливість цілеспрямованої (пристосувальної) реакції організмів на зміни зовнішнього середовища та успадкування набутих ознак.

ХОЛІЗМ – "філософія цілісності", що розглядає світ як результат творчої еволюції внаслідок дії напрямного нематеріального "фактора цілісності".

Наявність багатьох інтерпретацій даних відносно походження і подальшого розвитку життя на Землі не потребує ніяких суперечок із при воду того, хто "правіший". Кожна людина, згідно з власними особливос тями психічного розвитку, освіченості, соціального статусу, релігійними уподобаннями, може вибрати зручну для себе модель. Але це зовсім не означає,  що  відповідна  проблема  взагалі  не  може  бути  вирішена. Її об’єктивне та коректне рішення потребує повної відмови від власних пристрастей і необхідності орієнтуватися лише на чітко встановлені факти.

На жаль, серед численних методів вивчення минулого нашої планети немає жодного без недоліків. Це зумовило встановлення досить жорстких вимог відносно даних, які можна вважати доведеними, з по дальшим включенням їх до тієї чи іншої концепції. Іншими словами: ані палеонтологічні, ані молекулярнобіологічні, ані генетичні, ані будьякі інші факти самі по собі не можуть бути достатніми для доказу чи спрос тування якоїсь еволюційної гіпотези, бо всі вони мають певні методичні вади. До уваги треба брати лише інформацію, підтверджену кількома різними методами незалежно.

Сучасний етап розвитку еволюційних поглядів можна назвати аналітикосинтетичним, оскільки об'єднується вся об'єктивна інформація, здобута людством у процесі вивчення зовнішнього світу. Дещо скептичне ставлення деяких людей до цієї науки певною мірою зумовлюється тим, що її назва – теорія еволюції – не є достатньо адекватною. А саме, слово "теорія" психологічно сприймається як синонім слова "гіпотеза" і вна слідок цього асоціюється із невизначеністю, плинністю, незавершеніс тю. Це хибне враження вже тому, що будьяка узагальнювальна інфор мація за наявності коректного підходу до неї не може бути менш

точною, ніж факти, покладені в її основу. Звісно, сучасні уявлення про походження і розвиток життя на Землі не можуть бути точнішими за математику, фізику, хімію, біологію, антропологію, психологію, соціо логію та інші галузі науки, на доробках яких вони ґрунтуються. Але, що суттєво, вони не можуть бути й менш точними за ці науки, оскільки саме вони складають підмурівок сьогоденного синтезу відповідної ін формації. В інтерпретаційних моделях, звичайно, можуть відбуватися певні зміни залежно від надходження нових даних, але вже доведені факти не стають від цього менш адекватними. Тому, згідно з вищеви кладеним, називати сучасний інформаційний синтез наукового доробку людства в галузі виникнення та подальшого розвитку життя нашої пла нети "теорією" не менш недоречно, ніж ботаніку – теорією рослин, зоо логію – теорією тварин, біохімію – теорією обміну речовин тощо.

Використання слова "еволюція" також є сумнівним з точки зору адекватності. Це зумовлено тим, що воно передбачає лише поступові зміни. Звісно, поступовість перетворень є характерною для багатьох

процесів, що відбувалися протягом розвитку життя на Землі. Але одно часно нехтується сам принцип стрибкоподібного формоутворення в процесах самоорганізації матерії, який власне і слугує основним поста чальником нових ознак будьяких організмів, їх груп, біосфери загалом.

Внаслідок цього можна стверджувати, що назва "теорія еволюції"

не є вдалою для позначення всього комплексу наших знань відносно принципів розвитку і функціонування живих систем нашої планети, для цього має бути більш адекватний термін.

Сьогодні в галузі вивчення походження і розвитку життя на Землі працює чимало провідних науковців світу, більше того, будьякі наукові

дослідження і навіть студентські дипломні роботи сприяють одержанню нової інформації, котра включається в систему еволюційних поглядів.

 

Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77 | 78 | 79 | 80 | 81 | 82 | 83 | 84 | 85 | 86 | 87 | 88 | 89 | 90 | 91 | 92 | 93 |

Оцените книгу: 1 2 3 4 5

Добавление комментария: