Название: Банківські операції - Череп А.В., Андросова О.Ф.

Жанр: Банківська справа

Рейтинг:

Просмотров: 1717

Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 |



1.2. Еволюція банківської справи в Україні

 

В українських землях  банківництво починалося з обміну  валют  у містахполісах Північного Причорномор’я. Підтвердженням цього є дек рет про регулювання обміну золотих і срібних монет на теренах Ольвії, знайдений археологами на берегах Босфору. Вчені датують документ пер шою половиною IV століття до н. є., коли населення полісу становило 25 тисяч осіб, а місто переживало епоху найвищого розквіту. Статі декрету були витесані на мармурових стелах поряд із подібними документами інших грецьких міст.

Ольвія, що розміщувалася у районі сучасного села Парутине Миколаї вської області, була заснована на зламі VII–VI століть до н. є. вихідцями з давньогрецького полісу Мілета. На зміну мідним “стрілам” і “дельфінам”, що використовувалися у місті як грошові знаки, у V–IV століттях до н. є. прийшли бронзові, золоті та срібні монети. На територію полісу можна було ввозити будьякі золоті й срібні монети, що підлягали обов’язково му продажу за ольвійські срібні та мідні гроші.  При  цьому курс обміну встановлювався угодою. Тісний зв’язок міст Північного Причорномор’я із давньогрецькими полісами, у кожному з яких карбувалися свої моне ти, оскільки обіг іноземних було заборонено, пояснює статті декрету, які узаконюють обіг в Ольвії тільки місцевих грошей.

Операції купівліпродажу іноземних валют здійснювалися на спец іальному місці, де відбувалися народні збори (“на камені в еклесіастерії”).

 

 

Така  практика обміну  грошей на горі також  походить зі Стародавньої Греції. Саме там розміщувалися міняйли, (трапезити), які зналися на всіх грошових знаках, змісті металу в них та на їхніх курсах у інших полісах. Ольвійські міняйли, як і їхні грецькі колеги, суворо стежили за правдив істю іноземних монет. Для припинення обігу фальшивих грошей вико ристовувалися пробірні камені, що давали змогу перевірити якість кош товних металів, із яких були зроблені монети. Порівнюючи сліди на ка мені, що залишалися від еталону міняйла, та монети, які перевірялися, можна було переконатися, правдивий чи фальшивий іноземний або оль війський грошовий знак.

Згадки про окремі операції, що нині виконуються банками, сягають часів Київської Русі. І хочацентралізованих банківських установ толі не було, розвій торгівлі сприяв популяризації кредиту. Умови його видачі й повернення суворо регламентувалися Руською Правдою. На початку X століття у Києві існувала єврейська община, яка, крім торговельних опе рацій, лихварювала. Гроші позичалися під дуже великі проценти, що спри чинило міське повстання 1113 року. Його наслідком стало виселення іудеїв за межі Київської Русі та законодавче обмеження процентних норм. Дос лідження статей 4351 Розширеної Руської Правди у редакції другої по ловини XIV століття дає можливість зробити певні висновки про того часні торгівлю і кредит.

Позика на суму понад три гривні надавалася при свідках (послухах), яких за необхідності приводили до присяги. Це є свідченням того, що угоди укладалися в усній формі. Якщо боржник тривалий час не повертав грошей, він платив штраф – три гривні.

Процент за наданим кредитом називався “резь”. Місячний процент платився при короткострокових позиках. Якщо ж борг не повертався про тягом року, місячні проценти скасовувалися і стягуватися з боржника “в треть”, тобто у розмірі 50% (наприклад, крім  двох гривень, виданих у кредит ,треба було повернути третю).

Якщо кредитор надавав позику на суму, не більшу за три гривні, при сутність свідків не вимагалася. У разі неповернення позики до присяги йшов сам позикодавець. Якщо ж він позичив більше, ніж три гривні, і не взяв при цьому свідків, вважалося, що він винен сам.

З метою обмеження розміру процентів було введено статтю, що реалі зовувала результати наради Володимира Мономаха з князівською дру жиною, яка відбулася у Берестові. Вони ухвалили, що у разі надання кре диту під 50% річних плату можна стягувати два роки, а після цього мав повертатися лише капітал. Якщо кредитор брав під 50% три роки, тоді не

 

поверталися й надані у борг гроші. При довгостроковій позиці дозволяло ся брати 20% річних.

Руська Правда опікувалася купцямибанкрутами. які втратили своє майно через нещасний випадок на морі, військові дії чи пожежу. Креди тори не мали права продати їх у рабство чи насильно забрати гроші, але надавали їм час для повернення кредитів. Якщо ж купець пропив свої гроші чи майно або неправильно ними розпоряджався, кредитори самі вирішували, подовжити йому термін кредиту чи продати його у рабство.

Якщо іноземний купець не знав про важке фінансове становище дав ньоруського позичальника і надав йому кредит, то після розпродажу май на останнього у першу чергу погашалася його заборгованість перед скар бницею, потім–перед іноземцем, а решту ділили між вітчизняними кре диторами. До розподілу майна не допускалися ті кредитори, які брали з боржника великі проценти.

Після занепаду Київської Русі та ГалицькоВолинського князівства українські землі були поділені між Литвою та Польщею, які у 1569 році об’єдналися в ПольськоЛитовську державу.

У XIV–XV столітті кредит на території Польщі був децентралізований, але й далі відігравав важливу роль в економічному житті країни. На селах заставою були земля, ліси, сади, а в містах – будинки, незабудовані ділян ки, коштовності, товари.

Для захисту від здирства євреїв 1568 року у Львові при церкві Успіння було створено братство, що мало надавати безпроцентні позики для брат чиків, які потребують допомоги. Але з часом гроші стали позичати і сто роннім людям, у тому числі євреям.

Такий звичай – створювати при храмах братства для допомоги бідним вірянам – з’явився в італійських містах. Першу таку установу було засно вано у XV столітті ченцями. Вони назвали ЇЇ латиною monte di pieta, що означає “гора побожності”. У 70х роках XVI століття такі банки були вже у кожном) італійському місті, зокрема у Пармі, Люсії, Генуї, Вероні, Бо лоньї та ін.

У 1599 році виникла ідея створити у Львові при латинському соборі свій побожний банк (mons pius). Був і стартовий капітал – 1000 злотих, які залишив після своєї смерті Павло Кампіан. У заповіті він написав по зичати гроші бідним львів’янам під заставу до року без жодних процентів. А для переховування предметів застави (фантів) і грошей призначив ту каплицю, у якій його мали поховати.

Батькову справу продовжив Мартин Кампіан, який намагався збільши ти капітал. Але лише архієпископ Ян Тарнавський зміг довести почате до

кінця і 12 листопада 1665 року затвердив статут побожного банку з капі талом у 7000 польських злотих. Позики мали надаватися тільки бідним християнам. Якщо сума становила 50 злотих, проценти не стягувалися, а за кредитами на суму 100 злотих бралися 4%. Отримані доходи мали йти на допомогу бідним дівчатам і вдовам.

У 1703 році  під наступом шведських військ банк  виїхав  зі Львова і повернувся аж 1709 року. Аналіз банківських книг  засвідчив, що у цей період основними клієнтами були духовенська верхівка, шляхта і багаті міщани. Цей побожний банк проіснував до 1772 року, коли Львів перей шов під владу Австрійської імперії.

Більшого успіху в організації братств досягли львівські вірмени, які за період від 1640 до 1728 року створили при своїй церкві чотири побожних банки (і це попри те, що у середині XVII століття у Львові було лише 147 вірменських родин).

Такі братства, які ще називалися конфратернями, створюватися з ме тою пропаганди культу якоїсь чудотворної ікони. Вірянин, котрий заз нав божої ласки, засновував грошовий фонд і залучав до цієї справи ще кількох людей. Укупі вони складали засновницький акт, у якому зазна чалися умови надання і повернення позик. Цей документ підлягав зат вердженню церковною владою. У такий спосіб у 1640 році було створено братство Муки Господньої під патронатом Св. Григорія при чудотворно му образі Патріарха Вірменії, у 1654 році – братство при образі Непороч ного Зачаття МаріїДіви, у 1740 році братство при образі Матері Божої Язловецької та у 1728 році – братство Трійці Найсвятішої при стародав ньому образі Св. Трійці.

Після того, як Львів увійшов до складу Австрійської імперії, нова вла да високо оцінила діяльність вірменських братств і здійснила їхню реор ганізацію 28 грудня 1788 року усі чотири побожних банки міста об’єдна ли в один, до скарбниці якого передали усі гроші та невикуплені предмети застави. Так був створений капітал у сумі 180191 польського злотого. Банк мав сплачувати податки до австрійського бюджету.

Першими банківськими установами, що  виникли після  переходу Східної Галичини під владу Австрійської імперії, були 18 ощадних кас. створених 1783 року з метою залучення вільних коштів середнього класу. Ці фінансові установи не прагнули отримання прибутків, коли вкладали кошти у ризиковані проекти. Передусім тут цінували безпечність вкладів. Найвідомішими були Галицька ощадна каса, створена 1844 року  для польської спільноти, та Українська щадниця, яка з 1906 року залучала кошти українського населення. У 1912 році, крім названих установ, у Га12

личині діяло 27 повітових і 24 міських кас. Вони працювали і під час Пер шої світової війни, хоч і не дуже жваво. .Але жодна з них не занепала, бо їх підтримував Крайовий банк і створений у 1902 році Союз ощадних кас Галичини, який наприкінці 30х років XX століття об’єднував 97 кас.

У 1841 році з’явився перший заклад іпотечного кредитування для Га личини і Буковини – Земельне (Крайове) кредитне товариство. Надалі іпотечні банки зажили популярності: Галицький іпотечний (1867), Се лянський (Рустикальний) (1868), Буковинський кредитний земельний (1882) банки.

Філія  Австрійського національного банку відкрилася у Львові  1853 року,  а у Чернівцях – 1874 року. Так почалася експансія австрійських банків на Галичині. Австрійський кредитний (1862) та Англоавстрійсь кий  (1865) банки відкривають свої філії у Львові. Крім  того,  тут діяли філії польських, чеських, італійських і російських банків.

Австрійське право, на відміну від російського, дозволяло поєднувати іпотечний кредит із дисконтним в одному банку. Це спричинило низь кий рівень безпеки галицьких банків, які були надто чутливими до криз

1873, 1886, 1890 і 1899 років. Для підтримки акціонерних банків Галичи ни у 1881 році за рішенням крайового сейму створюється міцний Крайо вий банк для Королівства Галичини і Ладомерії з Великим князівством Краківським. У 1913 році частка Крайового банку становила 60% іпотеч них і 33% короткострокових кредитів усього галицького банківництва.

У 1910 році українська спільнота у Львові заснувала Земельний іпо течний банк, основним завданням якого було надання іпотечних кредитів українським селянам на 10,550 років. Банк здійснював і інші операції: надавав короткострокові кредити, приймав вклади на поточний рахунок, виконував операції з векселями.

Після Першої світової війни та розпаду АвстроУгорської імперії бан ківська справа Галичини формувалася під впливом Другої Речі Посполи тої. Банківське законодавство, що набуло чинності у 1924 році, обмежу вало розмір мінімального акціонерного капіталу для приватних банків. Ця сума залежала від того, в якому місті знаходився центральний офіс банку. Так. для Львова вона становила 1,5 млн. злотих. Приватні банки мали займатися короткостроковим кредитуванням.

Аналіз банківської системи Галичини до 1939 року був би неповним без аналізу популярних на той час кредитних спілок. Першою з них було започатковане 1864 року міське позичкове товариство у Бережанах. Відо мою українською спілкою у 1873–1883 роках був Спільний кредитний заклад для Галичини та Буковини. У 1894 році було створено Товариство

взаємного кредиту “Віра” у Тисмениці під Станіславом. Його організація була характерною для  більшості українських містечкових кредитних спілок, так званих “спілок Шульца”. Товариство вирізнялося досить ви сокими членськими внесками та обмеженою відповідальністю членів, що залежало від розміру внеску. Наступною відомою українською спілкою було  створене у 1895 році  Львівське товариство взаємного кредиту “Дністер”, що діяло як кооперативний банк.

Ще одним видом кредитних спілок, які діяли у селах, були “каси Шев чика”, названі так на честь їхнього популяризатора Францішка Шевчика. Члени спілки платили невеликі внески, але не були обмежені у відпові дальності. Ці каси почали діяти з 90х років XIX століття. У 1899 році для їхньої організації та нагляду при Крайовому відділі Галицького сейму було створено Бюро патронату, а в 1909 році – фінансовий центр – Цент ральну касу сільськогосподарських спілок у Львові.

У 1898 році українські спілки створили ревізійний Крайовий креди товий  союз  у Львові, на зміну  якому у 1904 році  прийшов Ревізійний союз українських спілок (РСУС). У 1899 році було утворено фінансовий центр українських кредитних спілок (Центральний крайовий коопера тивний банк, який у народі називався Центробанком), що увійшов до РСУС. У 1929 році Ревізійний союз  об’єднував 231 кредитну спілку з капіталом у 3,2 млн. злотих.

Доповнювали банківську систему Галичини банкірські доми (Натан сона і Калліра у Бродах, Хоровіца, Грюса, Шутца і Хаєса, Улямса, Гельма на, Германа і Грюендлінгера у Львові). Крім кредитнодепозитних опе рацій, банкірські доми займалися інкасацією, купівлеюпродажем іно земних валют  і цінних паперів. Більшість цих  фінансових інститутів існувала до кінця 30х років XX століття.

До приходу в Галичину Радянської Армії у 1939 році тут також діяли відділення різних польських і закордонних банків, каси безпроцентного кредиту (Центральний порятунковий комітет – для допомоги євреям) та ломбарди.

Банківська справа в українських землях, які залишалися під владою Російської імперії, починається із державних банків. У 1860 році було відкрито контори Державного банку Російської імперії у Києві, Харкові, Одесі та відділення у Полтаві. Згодом створювалися іпотечні банки: Земсь кий банк Херсонської губернії в Одесі (1864), Харківським (1871). Киї вський (1872), БессарабськоТаврійський в Одесі та Полтавський земель ний банки. Були створені також відділення російських державних іпо течних банків (Селянського поземельного та Державного дворянського

 

земельного). Як зазначають дослідники, “до 1917 року в Україні налічу валося лише 5 місцевих комерційних акціонерних банків: Київський при ватний комерційний банк, Одеський купецький банк, Одеський дискон тний банк (із філіями у Миколаєві та Кишиневі), Київський торговель ний промисловопозиковий і Київський єпархіальний банки”.

Кредитні спілки мали популярність не лише на західних українських землях, а й на українських землях, що входили до складу  Російської імперії. У 1869 році у Гадячі на Полтавщині було створено перше ощадно позичкове товариство. У 1895 році після набуття чинності законом “Про установи дрібного кредиту” з’являються кредитні спілки, що,  як і на Західній Україні, називали “касами Шевчика”. Першу з них було створе но у селі Іванківці на Полтавщині.

На 1 січня  1914 року в українських землях  у складі  Росії  діяло  2181

кредитних та 911 ощаднопозичкових товариств. Вони намагались об’єднуватися у союзи з метою акумуляції фінансових коштів та допомоги окремим кооперативам. Російська влада ставилася до цього не дуже при хильно. Так, створений у 1905 році Київський союз кредитних коопера тивів “Союзбанк” отримав право на здійснення банківських операцій аж у 1911 році.

20 березня 1917 року Тимчасовий уряд прийняв “Закон про коопера тивні  товариства та їхні союзи”, який значно спрощував реєстрацію і діяльність кредитних кооперативів. Це привело до значного зростання кількості таких фінансових інститутів.

Вагомим кроком в організації та фінансовому забезпеченні українсь ких кредитних спілок на території Російської імперії було створення у

1917 році ПівденноРуського кооперативного народного банку, який після проголошення незалежності Української Народної Республіки став нази ватися Українським народним кооперативним банком, або Українбан ком. Основним завданням цього акціонерного товариства було регулю вання фінансів української кооперації, залучення коштів із вітчизняного й іноземних грошових ринків, Державної скарбниці України, які спря мовувалися на допомогу кооперативним спілкам, а також  громадська діяльність. На 1 жовтня 1919 року баланс Українбанку становив 286 млн. крб. Але ідеологічні протиріччя між українською кооперацією та пол ітичними ідеями радянської влади призвели до ліквідації у 1920 році Ук раїнбанку, кредитних, ощаднопозичкових та інших товариств, їхні кап італи перейшли до державного бюджету і споживчих організацій даної місцевості.

Через кілька років радянські вожді змінили своє ставлення до коопе рації. Українбанк був відновлений у 1922 році і разом зі створеним 1923 року  Українським сільськогосподарським банком (Укрсільбанком) фінансував український кооперативний рух. Але він перестав існувати, коли на зміну непу прийшли колективні господарства.

Певні спроби створити самостійну банківську систему робилися за часів незалежності України. У січні 1918 року Київську контору Держав ного банку Російської імперії та його місцеві установи було перетворено в Український державний банк  та його відділення. Майно ліквідованих українських представництв Дворянського земельного і Селянського по земельного банків було передане створеному 23 серпня 1918 року Дер жавному земельному банку.

Функціонували також відділення державних ощадних кас. Але непевна політична ситуація та воєнні дії не сприяли активній діяльності фінан сових інститутів.

За часів перебування України у складі Радянського Союзу банківська система складалася із Державного банку  СРСР і галузевих банків, які повністю належали державі. У 30х роках XX століття довгостроковим кредитуванням займалися спеціалізовані банки: Банк довгострокового кредитування промисловості й електрогосподарства. Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва. Центральний сільськогосподарський банк та інші. Державний банк здійснював корот кострокове кредитування й міжнародні розрахунки, обслуговував дер жавний бюджет, складав план кредитування господарства, організовував грошовий обіг і розрахунки.

Під час Другої світової війни українські землі знову були розділені, Випуск грошей для Галичини, яка належала до Польського генералгу бернаторства, здійснювався створеним німецьким урядом Емісійним бан ком у Кракові. На території Рейхскомісаріату України, тобто на радянсь ких землях, для емісійної діяльності у 1942 році в Рівному був створений Центральний емісійний банк.

Отже,  аналіз еволюції окремих банківських операцій і банківської справи загалом в українських землях  дає змогу зробити висновок, що вони  розвивалися під впливом права  та звичаїв інших  країн. Така  за лежність не завжди сприяла вітчизняному банківництву, але здобутий досвід і ділові якості українського народу стали основою формування су часної банківської системи ринкового типу.


Страница: | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 |

Оцените книгу: 1 2 3 4 5

Добавление комментария: